Цієї поїздки я чекала давно… Давно мріяла побувати в тих краях, де народилися мої батьки, дідусі, бабусі, там, де величний Сян тихо несе свої чисті води, де починає свою течію річка Вислік, там, де гори Бескиди здалека зеленіють, де все дихає свіжістю, спокоєм, чистотою.
Я завжди мріяла побувати в тому селі, за яким сумував мій дідо Іван, який на старості літ, а упокоївся він на 93 весні життя, завжди кудись йшов. І коли його питали: « Куди ідете?», дідо Іван відповідав: « Йду домів, то неє мій дім. Там мені буде ліпше. Я тужу за своєм хатов, за своєм церквов, мушу там бути» Дідо Іван у церкві Віслока Великого (тепер Польща) був паламарем. Тішуся, що і по сьогодні віслочани пам’ятають, як він прислуговував у церкві.
І ось в цьому році разом із старшим сином Андрієм я побувала в Польщі в тих краях, де жили мої рідні, яких 70 років тому було депортовано.
Родичка мого тата Ганя, яка живе в Команчі біля Сянока , запропонувала нам поїхати в село Прелуки, приблизно 3-4 кілометри від Команчі. На превеликий жаль, ніколи після депортації мій батько, дідо та і вся родина ні разу не відвідали це село. Їдемо вузькою лісовою дорогою. «Ось,- показує мені Ганя, сестра мого покійного батька,- подвір’я твоєї бабці Борщ Теодозії».Стою, дивлюся на занедбане обійстя, і серце переповнюється болем.«Невже я стою на подвір’ї, де жила моя бабця?»- питаю себе подумки. Очі оглядають яблуні, сливки- венгерки. Нічого не збереглося від хати- все знищила війна… і час.
Їдемо далі забутим селом… «Ось ,- знову показує Ганя,- тут був цвинтар». Нічого - не залишилося, тільки дві фігури на надгробках, на які якась добра рука поклала польові квіти, ще здалеку видно їх. Десь тут покоїться прах моїх прабабусь, прадідусів, яких я, на жаль, не бачила ніколи, але про яких пам’ятаю: мій син, складаючи родословну, вписав і їхні імена. Роки все зрівняли- тільки дві могили...
І ось Ганя показує на невеличку поляну і каже: «Тут, Надю, колись була церква, до якої ходили прелучани, їх було мало - тільки 36 хат». Дивлюся - і не вірю очам: невже тут була церква? Господи, чому тут все заросло бур’янами, чому зрізані дерева лежать кругом цього місця, чому так все занедбано? З побаченого плаче серце, душа переповнюється жалем і тугою. Стоїмо ніби загіпнотизовані.
«Що я можу зробити, щоб хоч трошки оживити це місце?»- кожен думає з нас. Починаємо рвати бур’яни разом з Андрієм і Ганею, ногами топчемо великі будяки. І , о чудо, я дібралася до якогось каміння. «Та це ж фундамент церкви!»- здивовано кажу я. Виходить, що під час війни дерев’яні стіни згоріли, а фундамент залишився. Тішимося із сином Андрієм, що знайшли наріжні камені. «Андрію,- кажу радо я,- дивися, я бачу, де був лівий крилос, а тут правий». Тут син кличе мене і показує поріг церкви. Радості немає меж… Від однієї думки, що тут мої рідні ходили до церкви, тут молилися, душа летить десь у вічність… Припадаю устами до порогу, мимоволі течуть сльози. Аж ось і видніється хрест, старий, поржавлений, напевне, під час пожежі у воєнні дні впав, і хтось, якась добра людина, як-небудь встромила його серед купи каміння, і тепер він ніби заховався серед бур’янів.
Радіємо, що хоча б трохи відновили фундамент церкви. Виходить, що ця греко-католицька церква села Прелуки, була маленькою (в селі було тільки 36 хат, ні одна не залишилася - все згоріло в час фронту).
Стоїмо перед порогом церкви, молимося, прошу сина: «Андрію, зроби нам із цьоцею Ганею фотографію». Стаємо справа від місця, де був кіот. Син робить світлину і тут же здивовано каже: «Мамо, тут на фото появилося якесь сонце між цьоцею Ганею і вами».
І коли ми зробили фотографію цього епізоду, не могли надивуватися… сонце - а в сонці – хрест. Що то за знак? Може, Святий Дух просить нас зробити щось для цієї церкви, до якої ходили мої родичі? Чи це знак - волання не забувати духовні святині, чи ще інша просьба?
Чекаємо 2015 року…
Радимося із сином – поїдемо знову у Польщу, мусимо щось зробити для цього храму. Дуже хочу взнати історію церкви села Прелуки, яке належало до Перемишлянського повіту. Але де ж знайти ці матеріали?
А думка знову лине туди, в Польщу, в ті покинуті зненацька у 1946 році села: Віслок Великий. Село мого батька Куземка Михайла. Велику кам’яну церкву розібрали поляки і побудували у Команчі міст- залишилося порожнє місце. Тільки старезні височезні липи, які і по сьогодні ростуть кругом місця, де був храм, стали символом пам’яті. Церкву у Бібрці- селі моєї мами – переробили на костел.
Де ж ви, люди надсянських берегів? Вирвані з корінням, виселені, розвіяні вітром, розкидані світами… Знівечено вас, сплюндровано…
Село Прелуки… Не оре газда свого поля, скропленого потом і кров’ю дідів і прадідів. Рідне поле колючим терном заросло…
Не чути тут ані весільних пісень, ані радісних колядок… І дзвони не дзвонять, як колись дзвонили, скликаючи моїх рідних на Службу Божу..
О церкво дідуся мого -
До тебе ми іще прийдемо,
Свою любов, свої серця
На вівтар покладемо…
Бо… дива бувають і у наші дні… тільки майте сильну віру…
Куземко-Татарин Надія Михайлівна – вчитель основ християнської етики, катехит, с.Слобідка Козівського району Тернопільської області, 0971439969.
