Команчанська Республіка (Команецька Республіка, Східно-Лемківська Республіка) — державне утворення, що об’єднало під гаслом єдиної української національної та державної ідеї майже 30 лемківських сіл, але була ліквідована через 3 місяці після свого утворення. Утворено 4 листопада 1918 року, ліквідовано 23 січня 1919 року.
Після розпаду Австро-Угорщини на Західний Україні розгорілися перші спалахи визвольної боротьби. З листопада 1918 р. парох села Вислік Великий о.Пантелеймон Шпилька отримав прокламацію про проголошення ЗУНР. Разом з парохом села Вислік Нижній о. Михайлом Теслею і учителем Грицем Судомором вони вирішили скликати наступного дня селянське віче у місцевій школі.
4 листопада до школи прибуло 70 делегатів із сіл Вислік, Команча, Полави, Поляни Суровичні, Дарів, Щавне, Прибишів. До згаданих сіл приєдналися селяни сіл Репедь, Лупків, Должиця, Чистогорб, Явірник, Радошиці, Ославиця, Лукове, Зубенське, Смільник, Миків, Душатин, Прелуки, Тісна. На зборах засновано Повітову Українську Національну Раду з осідком у Вислоці Великому (Вижньому), головою якої обрано о. Пантелеймона Шпильку та проголошено створення Східно-Лемківської Республіки, також відомої в українській та польській історіографії як Команчанська або Команецька Республіка, адже саме у селі Команчі знаходився головний оборонний штаб.
Було вибрано управу з 11 осіб, яку очолили о. П.Шпилька та селянин з Команчі Андрій Кир — комендант міліції. Виконавчий орган Команчанської Республіки мав назву "Комісаріат повіта Саніцького у Вислоці Великім". Було ухвалено форму і зміст державної печатки. Для організації проти польського фронту та надійної охорони кордонів проголошеної республіки, о. Шпилька привіз з Угорщини до Вислока 12 офіцерів, розподіливши їх до шести станиць у селах Вислоці, Суровиці, Команчі, Щавнику, Куляшному, Репеді.
У грудні 1918 на черговій нараді уповноважених у Вислові прийнято ухвалу, приєднати Східно-Лемківську Республіку до ЗУНР, адже її представники республіки, яка охоплювала близько 30 лемківських сіл з майже 18-тисячним населенням, недвозначно вважали себе частиною ЗУНР, а своє окремішне самоврядування — тимчасовим і вимушеним. Спроби отримати військову допомогу зі Стрия та Самбора не мали результату. Військова команда Стрия не вірила в успіх українського руху на Лемківщині, тому не надала Команчанській Республіці дієвої підтримки. Єдиним захистом для «команчан» була організована ними міліція (близько 800 осіб). За умов відсутності зв’язку з центральним урядом ЗУНР Команчанська Республіка вимушена була діяти автономно. Тадеуш Анджей Ольшанський звернув увагу на той факт, що «команчанці», шукаючи підтримки в Стрию, не намагались об’єднатись з ближче розташованими осередками влади ЗУНР у Лютовиськах та Балигороді. На думку дослідника, в основі цього факту могли бути міжетнічні та соціальні чинники: почуття «вищості» лемків по відношенню до бойків, а також недовіра місцевих селян до урядуючих у Балигороді службовців – переважно «міських панів» (у «Команчанській Республіці» урядували в основному селяни та священики)
Оскільки Східно-Лемківська Республіка відкрито прагнула до об'єднання з Україною і тому польські легіонери вирішили якомога скоріше її знищити. Вони зайняли Щавне, але під натиском селян з Прелук і Репеді цього разу змушені були відступити. Легіоністи повторили напад на Щавне, але селяни відтіснили їх до Сянока, причому вісьмох роззброїли.
23 січня 1919 великий загін польського війська напав на Вислік. Після завзятої сутички військо здобуло перемогу і вирушило до Команчі. У битві загинули селяни Федір Чура, Іван Карнафем, багатьох було заарештовано. Коменданта поліції Щуровського після жахливих катувань польські вояки розстріляли. Діяльність управи припинилася.
