На 87 році життя 01 червня 2021року перестало битися серце багаторічного голови Самбірського товариства “Лемківщина”, патріота та почесного громадянина м.Самбора.
Народився Михайло Антонович Шпак 8 листопада 1934 року в селі Стежниця Ліського повіту (Польща). Батьки з діда-прадіда займались землеробством. В сім'ї було четверо дітей.
Зі спогадів Михаська (так його кликали вдома) - “Село Стежниця мало 145 нумерів, недалеко від хати батьків була Греко-Католицька церква Святого Миколая літнього празник (22 травня), через дорогу “Просвіта” та двохкласова школа. На межі села починалося місто Балигород, в якому була семикласова школа. Війна перешкодила закінчити 7 класів. Село Стежниця було патріотичне, у 1938 односельчани обороняли Карпатську Україну, діяла підпільна Станиця ОУН. Молоді односельці стали на боротьбу в лавах УПА та Української дивізії “Галичина”. Старший брат батька Михайла Антоновича стрик Василь боронив Карпатську Україну. Молодший брат Матвій-Володимир служив в українській поліції, потім в УПА — загинув на полі бою.
4 серпня 1944 року в село на конях заїхали совєтська партизанка (так казали в селі), спалили 22 хати і вбили 22-х односельців. Після тих сумних подій більше як 50 мужчин забрали до совєтської армії, в тому числі батька Михайла Антона Шпака. В дитинстві пройшов гарт, не боячись ні ночі, ні дощу, ні снігу, ні лісу, бо треба було носити до лісу їсти, стояти на чатах. 12 травня 1946 року польське військо під градами куль насильно депортувало мешканців села Стежниця. Цей день важко забути всім — всюди стояв плач та лемент дорослих, старих та малих. Так почалися “нове життя”. Вісімнадцять родин по лінії тата та мами залишилися на станції Самбір. І тут почалося митарство під блакитним небом радянської України. Ніхто не чекав та не сприймав у місті Самборі переселенців. Ось парадокс — у рідному селі Стежниця було своє поле, ліс, хата, розмаїтий реманент — пограбували поляки, а в совєтській Україні виділили трохи поля та й те забрали до колгоспу.
У Самборі Михайло закінчив середню школу, вступив до Львівського лісотехнічного інституту (під час навчання в інституті піднімав целіну), пропрацював 43 року у Самбірському лісгоспі. Після повернення незалежності України, до виходу на заслужений відпосинок , працював в Самбірському уряді. Виховав чотирьох дітей дочекався шістьох онуків, вже мав правнуків. Діти та внуки здобули освіту та всі живуть в рідній Україні. Старший син Володимир живе на Луганщині, де був ініціатором відкриття одної з перших Греко-Католицьких церков в м.Кремінна. Донька Ірина працює в школі, син Олег має свою справу. Син Павло теж працює.
Ще задовго до зорі Незалежності він разом із однодумцями брав участь у заборонених акціях, їздив до столиці, організовував мітинги, національно-патріотичні заходи.
В 70-тих роках був одним з організаторів створення Гельсінської спілки ( УГС).
Михайло Шпак відкривав правду на білу пляму нашої історії: у 1944-му році, на лісничівці у Сприні, відбувся Великий Збір. Він - один з тих, хто спричинився до того, щоб на місці постав пам’ятник Творцям УГВР.
В 1988-1989 роках “гинув” совєтський союз, люди вільніше заговорили. Життя примусово депортованих українців потроху набирало розголосу. Поширювалися чутки, що дозволять повернутися додому ( так говорили батьки), на рідну Лемківську землю.
Михайло Антонович включився в громадську діяльність: співорганізатор і член численних політичних організацій а Самборі: громадсько-культурного товариства ім.В.Кобільника (1988); член проводу осередку НРУ, осередків УРП (1990), та КУН. Голова Самбірської,(1992) а згодом обласної організації Всеукраїнського товариства “Лемківщина”(1999). Депутат міської ради (1990), заступник представника президента на Самбірщині (1992-1994)
У 1992 році було призначено заступником представника президента в Самбірському районі, був активним організатором відродження “Пласту”, “Січі”, , “Просвіти”, Спілки офіцерів, Братства ОУН-УПА, Спілки політв'язнів, Союзу українок, УМХ .
Не всі люди признавалися, що вони депортовані, було зроблено перепис, який виявив, що в місті та районі тисячі переселенців з Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Ннадсяння, західної Бойківщини. Неодноразово організовув 3-4 автобуси для поїздок на рідні терени, відновлював могили на цвинтарях у рідних селах. В селі Стежниця розкопали фундамент церкви Святого Миколая. Празник в селі був на Никівки літнього — 22 травня. Його син Павло в хащах віднайшов купол церкви, хрест зберігся і його поставили в центрі фундаменту знищеної церкви, прикрасили квітами та запалили лампадки. Як приїжджали в рідне село — мали можливість помолитися на цвинтарі та запалити свічку. За могилами доглядає місцевий поштар п.Адам, за що йому щиро вдячні.
Михайло Шпак зібрав матеріали та фотографій про жителів рідного села та в 1999 році товариство “Соляріс” видало книжку “Стежниця”, яку присвятив 500-річчю рідного села. Вступне слово до Читача написав Роман Іваничук, видатний письменник, член спілки письменників України, книжка перевидавалась кілька разів. Цю книжку мають всі Стежничани та члени їхніх родин, її перечитують, згадують домівки своїх дідів-прадідів, свою церкву, свою школу, хату-читальню, хор, могили предків на своїй рідній-чужій землі.
У 2008 році з ініціативи Михайла Антоновича було порушено питання ремонту пам'ятки місцевого значення церкви Успіння Пресвятої Богородиці у місті Балигроді. Був створений комітет “Порятуку церкви в Балигроді”. Членами комітету був Михайло Шпак, представники України та Польщі. Зараз церквою опікується о.Мирон Михайлишин, що є капеланом Українсько-Польського батальону. В церкві відбуваються богослужіння, концерти класичної музики. Кошти від благодійної діяльності спрямовуються на порятунок пам'ятки.
Знаходячись на заслуженому відпочинку, до останніх днів вів активну громадську діяльність — допомагав порадами, зрештою добрим словом друзям з громадсько-політичних організацій, брав участь в численних виступах. Його улюблене місце — площа пам'яті у м.Самборі, чи дощ, а чи сніг Михайло Шпак любив проводити час посеред Героїв, адже був ініціатором створення та впорядкування цього місця.
Так як виступав Михайло Шпак, хай вибачать інші оратори, не вмів ніхто. І 15-хвилинна промова, без запинки та папірця, пролітала як одна мить. Заслуховувався і дорослий, і юний. Останній його виступ був 23 травня 2021 року на святі Героїв.
Пригадуються його виступи у Сприні біля пам'ятника засновникам УГВР, на площі перед вокзалом, біля пам'ятника примусово переселеним українцям, біля пам’ятника Степану Бандері та на інших пам'ятних місцях. Він особливо звертався до юного покоління, аби пам’ятали, берегли історію, бо їхнє покоління відходить. Він жив тихо і скромно. Так і відійшов…
Вся велика лемківська спільнота сумує з приводу смерті багаторічного голови товариства “Лемківщина”. Завершив свою славну туземну путь піснями: “О рідний краю, село родиме, Вас я витаю — місця любимі, зелені ниви, ліси, могили, щасливі з вами дні мені плили. Рідна хатина, стріхо старенько, мила родино — нене рідненька. Скажи ми правду, правду щирішу — де ще знайду я любов вірнішу... співав разом з племінником з м.Монастириск Володимиром Гидою о пів на десяту вечора на передодні смерті: “На тій співочій ноті завершимо розмову, помолівмося і булемо спати”. Так з молитвою і піснею заснув ...
Ярослава Шпак,
Наталя Яцинич
і вся велика Лемківська громада
