Історія лемків
joomla
bodybuilding
  • Реєстрація

Венгринович

Лемки в Україні

 

Розділ I.

Лемки – русини- етнографічна група українського народу, проживають у межах сьогоднішньої України декількома групами.  Перша   із них, це - автохтони, які проживають у Закарпатській області, їх називають лемки, лемаки, русини.

 

В 17-18 ст. шляхта отримала від королів у Польщі землі в центральній частині України, які були спустошені громадянською або національно-визвольними війнами. Для збереження життєдіяльності цих земель шляхтою переселено частину населення з Лемківщини і Прикарпаття. Це  маловідома сторінка історії лемків. Нащадки цих людей  в кінці 20 століття  підтвердили існування своєї групи. 

Наступною  групою є залишки невеликої  частини лемків, добровільно переселених із Словаччини, які піддалися пропаганді про «комуністичний рай» і поселилися на Волині.

Найбільшою групою є лемки, які по волі тоталітарних режимів ПНР і СРСР, разом з іншим українським населенням,  депортовані в 1944-46, 1951рр. і розкинуті по областях України, переважно в Тернопільську, Львівську, Івано-Франківську, Кіровоградську, Донецьку, Луганську, Херсонську, Одеську, Київську, Волинську, Дніпропетровську, Запорізьку, Полтавську, Харківську.

Які були передумови депортації?

ХХ століття було трагічним для українського народу. До спланованого голодомору в 1932-33рр.,  під час якого загинуло мільйони людей, додаються багатомільйонні втрати українського народу під час Другої світової війни.

Після неї тоталітарні режими не зупинилися і залишили глибокий і болісний слід на різноманітній кшталт репресій - від знущання, порушення прав і свобод людини, створення додаткових концентраційних таборів, розстрілів за будь-який спротив, до масового примусового виселення з рідних земель.

Жертвами  кривавих злочинів стали не тільки громадяни СРСР.

Тоталітарний режим розширив сферу впливу на прилеглі країни.

Ще гриміли гармати, ще діяв законний польський еміграційний уряд у Лондоні, ще залишився майже рік до закінчення війни, як створюється на території Росії так званий  Польський Комітет Національного Визволення -  громадська організація, який 9 вересня 1944р. в м. Любліні (Польща) підписав з Урядом Української РСР  Угоду  «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».

Вказане в угоді «українське населення » споконвіку проживало на етнічних землях, які  сьогодні входять до складу Польщі і були на той час її громадянами, на основі закону від 20 січня 1920 р. про громадянство польської держави. Давньою мрією польської  влади було  побудувати однонаціональну державу.

Ще  на початку ХХ століття у впливових польських колах утвердилася думка про те, що польська держава  не повинна бути державою націй. Українофобські наміри  яскраво виявилися в 30-40р.р. 20 ст.. По всій території Польщі, в тому числі і Лемківщині, репресії, пацифікація, закриття українських шкіл і знищення всього українського, стали основою  політики нового тоталітарного режиму.

Депортація українського населення  почалося в жовтні 1944р..  Першими добровольцями, якщо  можна їх так назвати, були в основному мешканці Грубешівського повіту, в якому було спалено 52 села, та із знищених сіл після Дукельської операції. Декілька тисяч мешканців цих сіл не мали можливості повернутися до рідних домівок, бо вони були зруйновані або спалені.

«Евакуація» за планом організаторів повинна була закінчитися до лютого 1945р., але так не сталося. Населення чинило опір. Терміни  «добровільної» евакуації декілька разів переносилися. Для прискорення  впроваджувалися нечувані  репресії, розстріли,  знищувалися  цілі села, церкви.

Так, тільки в с. Сагринь (Холмщина) вбито 700 осіб, у с. Павлокома (Перемищина) – 366 осіб, у с. Пискуровичі – 200 осіб, у с. Малковичі – 145 осіб. Можна називати інші  села. Зауважимо, що  названі вбивства проходили до закінчення війни.Депортація продовжувалася до кінця літа 1946р.(1)

Репресії продовжувалися і після війни,  тобто в мирний час. Так, у січні 1946р. село Завадка Морохівська (Лемківщина) повністю спалене 34-им піхотним полком Війська Польського, командиром якого  був совєтський офіцер, підполковник Станіслав Плуто,  командирами батальйонів були також совєцькі офіцери. Під час цієї операції вбито 73 особи.

 У вересні 1945р. для прискорення депортації введено три піхотні дивізії Війська Польського, батальйони Комітету внутрішньої безпеки.

Жертв було б набагато більше,  якби на допомогу не прийшли тисячі  вояк УПА,  які ціною свого життя боронили українське населення і край, затримували депортацію.

         Ні    обіцянки про «комуністичний рай», ні терор польських банд, ні війська, ні спалені села не допомогли вплинути на автохтонне населення  покинути споконвічні землі. Тоді у Варшаві розробили новий план повного виселення українців – ганебну акцію «Вісла» - другий та завершальний етап примусового виселення  із рідних земель.

 Акція «Вісла», розроблена Генеральним штабом Війська Польського і затверджена на засіданні  Політбюро ЦК Польської робітничої партії 29 березня 1947р., носила  ще більш жорстокий характер. Проти мирного населення кинуто – чотири дивізії Війська Польського.

Насильство над українцями в ході операції «Вісла» пов’язується з   страшним словом «Освенцім» і його філіалом– Явожно, через який   пройшло тисячі наших краян.

150 тисяч українців було розкинуто в 71 повіті, колишніх цімецьких землях, які відійшли до Польщі.

Метою такого розселення була повна асиміляція українців. За період акції «Вісла»  загинули 1837 вояків УПА,  2444  – арештовано.

І після акції «Вісла» тоталітарний режим Польщі продовжував здійснювати свої задуми - знищувати сліди української присутності на їх  етнічних територіях.  Руйнували церкви, каплички, хрести, цвинтарі, будинки «Просвіти», бібліотеки, музеї, архіви, змінювали назви сіл і вулиць. Уряд проводив повну асиміляцію українського населення.

Свою вигоду шукав і отримав другий учасник депортації – СРСР. При наближені фронту до кордонів Польщі, Перший секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов вніс  пропозицію про приєднання українських земель Лемківщини, Перемищини, Холмщини, Підляшшя до УРСР  через створення на Західній Волині Холмської області  і приєднання земель Західної Галичини до Дрогобицької  області.

Польська сторона не підтримала цю ідею і вимагала, взамін на побудову соціалізму «радянського типу» в Польщі, залишити ці  території за нею.   Й.В. Сталін дав згоду.

Депортація залишила ОУН і УПА  без підтримки населення і давала можливість їх ліквідувати.

Сам факт, що відповідальність за виконання Люблінської угоди покладено на НКВД СРСР, можна зробити висновок про  керівну участь СРСР  і ставлення його до депортованого українського населення «зараженими націоналістичними бацилами», якого розкинули майже по всіх областях  України. Для СРСР відкрилася можливість використати польських громадян на примусових  роботах  у колгоспній системі сільського господарства, як майже безкоштовну робочу силу на потреби соціалістичної тоталітарної системи, подібно до того,  як  використовували робітників на примусових роботах  у Німеччині для потреб націонал-соціалістичного механізму.

На нещодавних приватних власників  чекала рабська праця на колгоспних ланах, трудодні - замість грошей, а  на трудодень отримували біля 180грам зерна. Замість паспортів - довідки без права проживання в інших місцевостях, крім призначених.

Як із моральних, так і  правових аспектів, Люблінська угода від 9 вересня 1944р. між Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) і Українською РСР є не законною, не легітивною і не правомірною.

УРСР не мала права укладання  і ратифікації міждержавних угод, тому що це належало до компетенції вищих органів влади СРСР, а не органам союзних республік. З обох боків підписана угода не була ратифікована.

ПКНВ не мав право підписувати угоду,  він на той час був звичайною громадською організацією і  не був наділений правами конституційного інституту, так як  у той час діяв легітивний уряд в еміграції.

Указ Президента України №130/2005 від 23 вересня 2005р. «Про заходи у зв’язку з 60-річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі» підтверджує примусовий характер виселення.

На жаль, ця велика трагедія українського населення  Лемківщини, Хомщини, Перемищини в 1944-47,1951р.р. проходила за мовчазною згодою  країн - переможців у Другій Світовій війні, які дали можливість тоталітарним режимам Польщі і СРСР розпоряджатися долями сотні тисяч людей.

Наслідками цих трагічних подій є те, що українському народу завдано важкого не поправного удару, майже знищена українська культурна спадщина на етнічних землях Лемківщини, Перемищини, Холмщини, Підляшшя, а також  депортація з рідних земель поставила лемків – етнографічну групу українського народу та їх культурну  спадщину, на межу зникнення.

Депортація  за національною ознакою, це геноцид проти українського народу!

Розділ II.

Лемки, депортовані  з Лемківщини і  розсіяні по областях України почали жити і творити історію в нових умовах…

Важким було прощання з рідним краєм – біль, сльози, знущання, недоспані ночі, роздуми про майбутнє, не ясність у завтрашньому дні, невідоме –  були що хвилини перед очами і в думках наших краян. Важко навіть собі збагнути – прожити без ліку років на теренах пращурів, де рідними були кожна стежка, кожний камінь, де люди пристосувалися до життя, кліматичних умов краю, де генетично пов'язано все між собою.  І тут, не по своїй волі, залишаєш все, обрізуєш зв'язок з тисячолітньою історією народу. Кожний мимоволі ставив собі питання: що сталося, яка наша провина, кому завинили, чому така наша доля, чому вона випала на наше покоління? Десятки років мучать ці питання наших краян ще й сьогодні.

З такими роздумами їхали люди примусово, а в більшості випадків і під конвоєм, до вузлових станцій. Цей етап депортації проходив по різному: якщо на Західній Лемківщині давали по декілька днів для підготовки, то у Східній Лемківщині – декілька годин. На вузлових станціях депортовані з дітьми тижнями чекали ешалонів. Не рідко подавали розбиті і відкриті вагони, в яких розміщали по дві - три сім'ї. Ця  страшна «подорож» в Росію (так тоді називали СРСР) тягнулася більше місяця, це в Західну Україну (де відстань -350-450км), а в Східну Україну - місяцями.

Депортованим, з боку влади, майже  не надавалася допомога. Люди гинули, хворіли, помирали, народжувалися, шукали їжу, продавали все, що можна, і нерідко зазнавали грабежів, нападів на вагони.

Після приїзду на кінцеві станції, необхідно було терміново звільнити вагони і люди знову тижнями жили під відкритим небом, дощем. Пошуки вільних хат, які звільнили поляки в десятках кілометрів від цих станцій, займало декілька днів. Від влади не отримували ні інформації, ні допомоги. Це в Західній Україні, а люди, які опинилися у Східній Україні, зазнали великих знущань і поневірянь. Тільки у Ворошиловградській і  Сталінській областях були сотні вільних помешкань, які залишили німецькі колоністи. Решту, тисячі наших краян, були розвезені в різні села по декілька родин і розміщали їх в не пристосованих приміщеннях, клубах, бараках. Не рідко вимушені були проживати в землянках. Так їх зустрів радянський «колгоспний рай». Декілька місяців після приїзду люди, зазнавши страждань втікали назад, ближче кордону, в Західну  Україну, з надією на повернення додому.  Добиралися, хто як міг: хто вагонами, хто тільки з валізками, а не рідко возами, запряженими коровами (коней забрали в колгоспи), по декілька сімей. Залишали все своє майно. Тільки окремим родинам вдалося повернутися додому за допомогою куплених документів. Слово «домів, домю» довго жило в серцях сотень тисяч краян. Всі вірили в чудо  на повернення, цим жили і спілкувалися між собою. Хотіли почути одне, коли повернуться в рідний край, тепер ще більше омріяний і солодкий.

Пройшло 70 років, як лемки покинули Лемківщину, а любов до неї передалася дітям і внукам. Для них Лемківщина – казковий край. Рідко зустрінемо таку непохитну любов до рідного краю.

Наших краян, які повернулися на захід зі Східної України в 1946р. і які найбільше зазнали страждань, чекав голод і розбиті хати, залишені поляками.

На Західній Україні в 1946-47роках наших краян чекав не тільки голод і облаштування домівок, але вони зазнали  і бачили репресії тоталітарного режиму за  участь населення  у національно-визвольному русі та спротив йому. Облави, стрілянина, вивезення не винних людей в Сибір, знущання НКВД, застрашення - було звичним явищем у той час.

А дещо пізніше, почався новий етап випробовувань – насильна колективізація через загрозу, побиття, знущання людей, які були споконвіку господарями своєї землі, в прямому смислі «заганяли» їх у колгоспи, забирали хати, землю, сільськогосподарський реманент, коні, стодоли, зривали дахи із бляхи.

Крім цього, оподатковували за фруктові дерева при садибі. Необхідно було обов'язково здати молоко, якщо мав корову - шерсть, шкіру. Кожному доведено норми з обробітку картоплі, буряків. Тоді винайшли одиницю виміру праці – «трудодень». Жінки мусіли працювати зранку до вечора майже два дні, щоб заробити один трудодень.

Весь урожай здавався державі, а залишали тільки трошки зернових, які  розподіляли між колгоспниками. На один трудодень випадало біля 180грам,  це приблизно  один мішок зерна, якщо добре працював чоловік і мав 300 трудоднів. Людям не видавали паспортів, а без них не можна було пересуватися по території держави. Депортованим заборонено було поселятися в містах. В таких умовах започаткували «нове» життя сотні тисяч наших краян.

Місцеве населення насторожено зустріло переселенців, яких називали «лемками». А інакше не могло бути,  це люди зразу зрозуміли. Тільки наше ставлення до праці, повага до інших людей, толерантність, вміння зберігати самобутню культуру, традиції і звичаї, духовність, впертість при вирішенні проблем, пристосування жити в  екстремальних умовах, вміння господарювати, взяти на себе відповідальність у тих чи інших ситуаціях, підтримати один одного - стали добрими рисами для здобуття поваги інших субетносів. У лемків, яких розкинули по всьому світі, виявився інстинкт самозбереження, інстинкт малого  народу, це виражається у збереженні самобутньої культури. Ще  багато років зберігалася традиція, яка була розповсюджена на Лемківщині: не створювати мішаних родин  з іншими національностями. Навіть у вищеописаних важких умовах життя, лемки проводили вечорниці, лемківські весілля,  хрестини, по вечорах лунали пісні, кошики на Великдень прикрашалися лемківськими писанками, народні майстри продовжили різьбити прекрасні дерев'яні вироби. Церквам передані привезені з Лемківщини євангелії, біблії, дзвони, образи, хоругви, ризи, чаші та багато інших церковних речей. Музеї України поповнилися лемківським одягом, мистецькими виробами та побутовими предметами. Тут необхідно додати, що після повернення зі сходу в Західну Україну, лемки розселилися більш-менш компактно. В багатьох селах їх було більше від місцевого населення. Це стало основою і початком відродження нашої культури.

Після смерті вождя тоталітарного режиму Й.В.Сталіна, почався новий період у житті лемків. Вони розуміли, що важка рабська праця на колгоспних ланах їхнім дітям щастя не принесе. Батьки знаходили і віддавали останні кошти, щоб послати дітей на навчання до інститутів, технікумів, училищ. Так почалася зароджуватися нова лемківська інтелігенція, а центрами стали столиця Західної України -  Львів, міста Тернопіль, Станіслав (теп. Івано-Франківськ). До 1990-их років  публічно говорити про депортацію українського населення в 1944-46,1951р.р., акцію «Вісла», про роль комуністичних режимів Польщі і СРСР у цьому процесі, про трагедію українського народу, було не можливо. Ця тема була закрита.

У кінці 1950-их рр. на весь голос зі сцени майбутні Народні артистки України Марія, Ніна і Даниїла Байко, піонери відродження лемківської культури, доносили українському народу самобутню лемківську пісню. Незабаром в с. Рудне біля Львова була створена  народна хорова капела «Лемковина»(художній керівник Іван Кушнір), пізніше - «Конар Лемківщини» в с. Жовтневому Тернопільської області, ансамбль «Лемківчанка» в с. Зарічеві на Закарпатті. Орестом Гижею з Бережан зібрані лемківські пісні у збірку «Українські народні пісні з Лемківщини». Істориком Іваном Красовським зі Львова випущені історичні нариси про лемків. У  Львові патріоти Лемківщини, яким була не байдужа доля народу та їх культура, почали робити перші кроки в організованому житті.

В час «Горбачовської відлиги», 8 липня 1988р. зібралася ініціативна група з створення Товариства «Лемківщина», до якої увійшли Народна артистка України М.Байко, професор А.Гнатишин, І.Желем, П.Когутов, І.Красовський, Р.Кудлик, І.Кушнір, С.Кищак, доцент В.Масляк, В.Одрехівський, А. Сухорський, В.Хомик, доцент І.Чулик, Я.Швягла, І.Щерба, В.Ярема (який пізніше став патріархом УАПЦ).

1 квітня 1989р. відбулися перші збори, на яких створено Львівське Товариство «Лемківщина», обрано правління та Голову Петра Когутова. Так була створена одна із перших громадських організацій в Україні. Поява Товариства – це заклик до відродження Лемківщини, заклик до лемків встати з колін, зберегти свою ідентичність та започаткувати відродження самобутньої культури. Головами  обласного товариства у Львові  були професор Орест Чабан, професор Михайло Братищак, професор Іван  Щерба, Михайло Шпак, доцент Володимир Ропецький та Степан Майкович.

Створення першого Товариства була не ординарною і знаковою подією. Звістка  про створення організації розлетілася по світу.

Свідомі й активні у громадському житті лемки Тернополя, 20 січня 1990р. зібралися, щоб створити Тернопільське обласне Товариство «Лемківщина», яке стало одною з найбільших організацій (у Тернопільській області проживає близько 200 тисяч наших краян). Головою Товариства обрано Володимира Барну. Пізніше головами організації були Олександр Венгриноич, Ігор Дуда і знову О. Венгринович.

18 травня 1991 року створено Івано – Франківське обласне Товариство «Лемківщина». Головою обрано Петра Пертея, а у жовтні цього ж року -Головою обрано доцента Степана Криницького, який є Головою до сьогоднішнього дня.

Цими організаціями розгорнута величезна робота зі створення районних організацій, проведення наукових  конференцій, створення лемківських  мистецьких колективів, звернень до владних структур, видавництва газети, календаря, книжок, налагодження зв'язків між обласними організаціями. Значною подією у житті організацій була перша масова поїздка у липні 1991р. на Лемківську Ватру в Ждиню (Польща). Була проведена велика робота з виготовлення  більше 2000 закордонних паспортів і відправки людей на першу зустріч із рідним  краєм, із Лемківщиною. Туга, біль у серцях, ностальгія, сльози радості, довгождані зустрічі з рідними панували у ці дні. Сонячний  літній день 18 липня 1991р. назавжди  запам'ятається тисячам лемків як день хвилюючого побачення з рідною землею після піввікової розлуки.

Для тисяч  наших краян, мистецьких колективів стало традицією кожний рік брати участь у цьому міжнародному святі.

В 1990-92р. були створені районні організації і осередки в Самборі, Бориславі, Дрогобичі, Старому Самборі, Галичі, Долинах, Калуші, Снятині, Кутах, Чорткові, Бережанах, Монастириську, Збаражі, Козові, Козлові, Борщові,  Тернополі, Ходачкові, Жовтневому, Підзамочку, Микулинцях, Білокриниці. Керівники лемківських організацій поставили питання про координацію дій, про об'єднання лемків в одну організацію. В березні 1992р. створено оргкомітет з підготовки до Першого Всеукраїнського конгресу лемків, до якого увійшли: від Тернопільського Товариства - Володимир Барна, Олександр Венгринович, Петро Сорока, від Івано – Франківського - Степан Криницький, Олександр Капустянський, Ігор Трухан, від Львівського – Орест Чабан, Ілля Чулик,  Дмитро Солинко, Мирослав Федоренко. Оргкомітет  намітив дату, представництво, програму Конгресу, а також підготовив статут нової організації - Міжобласного Товариства «Лемківщина».

 У червні 1992р. в Палаці культури «Текстильник» у Тернополі відбувся Перший Всеукраїнський Конгрес  лемків. У його роботі  взяли участь делегати і гості з Львівщини, Тернопільщини, Прикарпаття, Закарпаття, Черкас, Криму,Запоріжжя, Києва та краян  із Лемківщини. Конгрес відкрив голова оргкомітету Володимир Барна (Тернопіль). Крім делегатів виступили Представник Президента України  в Тернопільській області професор Роман Громяк, Павло Стефанівський – голова Бюро Громади лемків Польщі, Федір Гоч – керівник Музею лемківської культури в Зиндранові (Польща).

На Конгресі створено Міжобласне Товариство  «Лемківщина», прийнято статут, звернення до лемківської громади (2), обрані керівні органи. Співголовами  Товариства обрані керівники трьох обласних організацій Володимир Барна. Степан Криницький та Орест Чабан. На другий день відбувся великий святковий концерт з участю лемківських мистецьких колективів трьох областей Галичини. Конгрес став рушійною силою у збережені  і відроджені лемківської культури, за збереження ідентичності лемків.

Створювалися нові регіональні організації у Києві, Чернівцях, Полтаві,  а також районні організації в Галичині. У Тернополі, Івано-Франківську, Львові, Чорткові, Бориславі, Монастириську  були проведені  концерти лемківської пісні.

Товариство «Лемківщина» виступило з ініціативою об'єднати зусилля для співпраці з лемками Америки, Канади, Словаччини, Польщі і створити світову організацію лемків.

8-10 жовтня 1993р. у Львові відбувся Перший Конгрес Світової Федерації Лемків. У Конгресі взяли участь делегації з Америки, Канади, України, Польщі, Словаччини. Головою Світової Федерації Лемків  обрано  професора Івана Гвозду (Америка). Прийнято статут, ухвали, звернення, а  також заяву про «політичне русинство», в якій аргументовано, що лемки – етнографічна група українського народу і засуджує «політичне русинство». 1994-ий рік пройшов під егідою підготовки відзначення 50 - річниці депортації українського населення з Лемківщини, Холмщини, Перемищини, Підляшшя.  Відбулися науково-практичні конференції у Тернополі,  Львові та Івано-Франківську, на яких виступили науковці Варшави, Києва, Львова, Тернополя, Черкас. На конференціях прийняті звернення до Президентів, Кабінетів Міністрів України та Польщі.

Колегія Товариства прийняла рішення звернутися з нашими вимогами до владних структур України від імені людей. Було зібрано  біля 26 тисяч підписів і передано до Президента  і Верховної Ради України. Наші  звернення  підтримали Тернопільська міська та обласна ради, Львівська обласна Рада.  Але  на жаль, багатотисячних голосів не було почуто.

29 квітня 1994р. вийшов з друку перший  номер часопису Крайового товариства  «Дзвони Лемківщини», в якому висвітлюються життя лемків України, спогади, роздуми, наукові статті. Головними редакторами були Петро Сорока, а з 1998 року - Ігор Дуда.

 7-8 червня 1997р. відбувся Другий Конгрес лемків України, який  проходив у м. Івано-Франківську. Зі  звітною доповіддю виступив голова оргкомітету доцент Степан Криницький, вступне слово виголосив  професор Іван Щерба – голова Львівського обласного товариства.  Голова Тернопільського Товариства О. Венгринович виступив із співдоповіддю.

1997рік: 50-  річниця каральної акції «Вісла», другого етапу депортації українського населення  з Лемківщини, Холмщини, Перемищини. Організації Товариства відзначили трагічну дату науковими конференціями у Тернополі, Львові, Івано-Франківську та вечорами – пам'яті жертвам депортації.

Свята лемківської культури в Свиднику (Словаччина) та Лемківська Ватра в Ждині (Польща) спонукали лемків в Україні провести свої пісенні свята. Так Перший Крайовий фестиваль відбувся 5-6 червня 1999р. у с. Гутисько (Бережанський р-н, Тернопільської обл.) Головою оргкомітету був Ігор Дуда. На фестивалі виступили мистецькі колективи і окремі виконавці з Тернопільщини, Івано-Франківщини,  Львівщини. На наступний рік тут же відбувся Другий крайовий фестиваль, який пройшов ще з більшим успіхом.

Колегія Товариства зрозуміла, що б досягти успіхів у питаннях відродження  та збереження лемківської культури, необхідно створити і легалізувати лемківську організацію в масштабах України. Колегія взяла на себе функції оргкомітету, а обов'язки голови було покладено на Олександра Венгриновича. Необхідно було створити не менше14 регіональних організацій, підготовити статут, провести організаційні заходи з підготовки Установчого з'їзду Всеукраїнського Товариства «Лемківщина» (ВУТЛ).

З'їзд відбувся 9-11листопада 2001р. у Львові. У з'їзді взяли участь делегати з 14 областей України, а саме - Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської, Чернівецької, Волинської, Рівненської, Житомирської, Донецької, Вінницької, Полтавської та міст Києва, Сімферополя, Одеси. На з'їзді були присутні Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Кардинал Гузар, міський голова Львова Василь Куйбіда, Голова Об'єднання Лемків Польщі Стефан Гладик, а також депутати Верховної Ради України,  представники громадських і партійних організацій. З'їзд прийняв ухвалу створити Всеукраїнське Товариство «Лемківщина»  і прийняв Статут. З'їзд обрав Головою Товариства Олександра Венгриновича(Тернопіль), заступниками - Степана Криницького(Івано-Франківськ), Миколу Горбаля (Київ), Володимира Ропецького (Львів). Головою Контрольної Комісії обрано Стеллу Миронченко(Київ).

На адресу з'їзду прийшли привітання від Президента України, Державного Комітету у справах національностей та міграцій, партійних та громадських організацій, зокрема від Віктора Ющенка, на той час лідера демократичних сил.(3)

У 2002 р. Крайовий фестиваль отримав статус Всеукраїнського фестивалю лемківської культури під назвою «Дзвони Лемківщини». Фестиваль проводиться в Монастириську щорічно в першу суботу – неділю серпня і складається з концертної програми, експозиції виставок народної творчості, містечка народних майстрів, містечка лемківських страв, спортивного містечка, молодіжної забави. Побудовано капличку і дзвіницю, біля яких проводиться Служба Божа. Започатковано побудову Лемківського села – музею під відкритим небом. У фестивалі беруть участь більше 100 мистецьких лемківських колективів і збирає близько 20 – 30 тисяч гостей.

Крім того,в Україні щорічно проводяться регіональні фестивалі лемківської культури у  Бориславі, Городку, Нагірному Львівської області,  Рожнятові Івано-Франківської обл.,  с. Кострино Закарпатської обл.,  с. Переможне Луганської обл.,  Зінькові Полтавської обл.,  с. Ягільниця Тернопільської області.

В Монастириську (Тернопільська обл.), створено Монастириський обласний музей лемківської культури (директори Надія Багірова, Михайло Тиханський). Створено музей в с. Ягільниця  Тернопільської області (директор Степан Бубернак), музей лемківської різьби в с. Гутисько – (директор Ігор Михайлишин), в с. Литяче Заліщицького районну (приватний музей-садиба Миколи Горбаля), а також музейні кімнати у Тернополі, Бережанах, Копичинцях, Долині, Калуші, Брошнів-Осаді Івано – Франківської обл., садибу - музей Б.І.Антонича в с. Бортятин Мостиського р-ну Львівської області.

Великою подією у культурному житті лемків була прийнята Кабінетом Міністрів України 18 травня 2004р. «Програма підтримки та збереження культурної спадщини лемків на період   до 2009р.». Ця Програма була прийнята після звернення до Президента України Л.Кучми про підтримку нашої культури.Сам факт  прийняття її був для лемків позитивною подією.

В подальшому Товариство не одноразово зверталося до Президента та Кабінету Міністрів України, але Програму не було прийнято. З піднесенням було зустрінуто Розпорядження КМУ від 19.08.2009 «Про заходи щодо  відзначення 100-річчя дня народження Богдана –Ігоря Антонича». Був створений оргкомітет на чолі з Міністром культури і туризму України В.Вовкуном і розроблений план заходів.

Крім державних заходів, Товариство провело і свої. «Молода Лемківщина» у Львові провела урочистий вечір – пам'ять, силами Тернопільської організації, обласної Спілки письменників, Інституту мистецтв, обласної філармонії, лемківського ансамблю «Яворина»  (Чортків, художній керівник  Йосипа Овод).

Вперше 200-особий колектив у складі камерного хору Тернопільської обласної філармонії, хору Інституту мистецтв, ансамблю «Яворина» (Чортків) та симфонічного оркестру обласної філармонії під керівництвом заслуженого артиста України Богдана Іваноньків величаво виконав урочисту пісню лемків «Гори наші». Урочисті заходи пройшли в Національній музичній академії України ім. П.І. Чайковського та в багатьох містах України.

Стало традицією проводити щорічно Всеукраїнські і Міжнародні виставки – конкурси лемківської писанки «Воскресни, писанко!» (Голова Фундації дослідження Лемківщини - П. Гандяк, Голова Львівської обласної організації -  Степан Майкович). У святі беруть участь як народні майстри з різних куточків України, так і учнівська та студентська молодь. Подібні  виставки проходили  у Тернополі, Івано-Франківську, Ужгороді, Бучачі, Чорткові.

Багато влаштовано виставок професійних художників, скульпторів та народних майстрів, аматорів. В 2001р. проведено у Львові  виставку скульптора, Заслуженого діяча мистецтв України, на той час голови Львівської обласної організації, Володимира Ропецького. Тоді ж вперше тернополяни побачили виставку творів художника – примітивіста   Никифора. У Львові(2001), Тернополі (2005, 2012), Івано-Франківську(2003), Києві (2009), Перечині(2003) проведено виставки лемківських  майстрів народних промислів та ужиткового мистецтва.

З великим піднесенням у 2008р. проведено 20-річчя створення Львівського товариства «Лемківщина» (голова оргкомітету Володимир Ропецький). В програмі святкування була виставка професійних лемківських художників та урочистий концерт кращих мистецьких колективів Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини в Оперному театрі. Такі величаві концерти проходили під час з'їздів лемків України в Івано-Франківську, Тернополі, Львові, а також під час проведення трьох Конгресів Світової Федерації Лемків.

Незабутнім був і авторський концерт народної співачки Анички (Анни Чеберенчик) зі Львова.

Участь наших талановитих артистів Софії Федини (сьогодні - голова Світової Федерації  Українських Лемківських Об'єднань), родинного дуету «Червоне та чорне» Валентини та Ярослава Теплих (Житомир), Надії Кулик, Лесі Горлицької (Тернопіль), заслуженого артиста України Богдана Іваноньківа, Олега Ланового - студента Львівської консерваторії, тріо «Солов'ї Галичини» (Тернопіль)  на  фестивалях, концертах є великою радістю і бажаною подією.

Лемківська пісня займає гідне місце у золотій пісенній скарбниці. Вона є в репертуарах оперних і естрадних співаків та мистецьких колективів. Українська співачка Джамала з піснею «Ой верше, мій верше» на Міжнародному фестивалі в Юрмалі отримала Гран-прі, а молода  співачка Христина Соловій на конкурсі «Голос України» (2013р.) увійшла в п’ятірку кращих голосів України.

Всеукраїнське товариство разом із СФУЛО провели ряд наукових конференцій з питань етнічного відродження: 11 серпня 2001р., 14 жовтня 2003р. у Львові та  14 листопада 2007р. в Перечині на тему  «Актуальні проблеми етнічного відродження Лемківщини», 28 листопада 2008р. в Тернополі - «Самоідентифікація лемків», 13 січня 2009р. в м. Києві – «Сучасна етнічна структура українського суспільства : теоретичні та практичні аспекти», у Львові  - «Товариство «Лемківщина» в орбіті українського суспільства». Подібні  конференції проведені  в Івано –Франківську, Ужгороді та Луганську.

Товариство приділяє постійну увагу видавничій справі. Крім газети «Дзвони Лемківщини» та альманаху «Лемківський календар», в Ужгороді виходить газета «Лемки Карпат», випущено багато спогадів, історичних нарисів  про села і міста Лемківщини, видатних осіб. Особливо, необхідно відмітити вихід у світ працю «Лемківський словник. 26 тисяч слів» (автор Ігор Дуда Тернопіль, 2011).

Лемками  зроблено  також вагомий внесок у духовному розвитку. Силами Фундації дослідження Лемківщини та Товариством у Львові споруджено лемківську дерев'яну церкву. Таку, тільки муровану, споруджено в с. Пастуше Чортківського районну (архітектор Богдан Дудяк), в стадії будівництва знаходяться дерев'яні церкви в м. Івано-Франківську, Тернополі, закінчують будову в м. Бориславі. Серед діючих духовних осіб в Україні є багато лемків.

Вихідцями з Лемківщини були Патріарх УАПЦ Димитрій (Володимир Ярема), єпископи Іриней (Бучацько-Чортківська єпархія), Василик (Коломийська – Снятинська єпархія), Гбур (Стрийська-Самбірська єпархія).  Вагомий вклад у відроджені духовності серед лемків, збережені ідентичності вніс отець – митрат Анатолій Дуда-Квасняк, який систематично проводить Служби Божі у Львові, Тернополі, Івано-Франківську та в багатьох інших містах і селах Галичини на лемківській говірці.

З метою збереження лемківських традицій, звичаїв, духовності,  лемки щорічно масово відзначають Різдвяні свята: у Львові – Велию, Івано-Франківську – Новий Старий Рік, Тернополі – Лемківський Йордан, Чорткові - Пушчання. Такі свята проводять у Києві, Збаражі, Монастириську, Жовтневому.

Районними та молодіжними організаціями проведено таку потрібну роботу, як впорядкування могил, цвинтарів, пам’ятників, придорожніх каплиць, пам’ятних знаків. Так, Рожнятівською організацією (голова Юрій Марканич) встановлено контакти з польськими місцевими органами самоуправління і проведено роботи з впорядкування цвинтарів, встановленні хрестів у селах Кривому, Струбовиськах, Ветлинах, Смереках, Лугах, Довжицях, а також зібрано частину коштів на ремонт зруйнованої церкви у Балигороді. Не менше зроблено з впорядкуванням цвинтарів і пам’ятників Пустомитівською організацією (Володимир Шуркало), Самбірською організацією «Бощани» (Ярослав Козак), молодіжною організацією (Лідія Плахтій).

До 1970-их років влада до лемків відносилась з обережністю, не довіряла і не допускала їх до керівних посад підприємств, організацій, закладів, а у рідких випадках вони були головами колгоспів, сільрад. У кінці 1980-их роках вони вже займали керівні посади середнього рівня обласного та районного масштабу, крім партійних органів.

Тільки пізніше лемки ставали керівниками державних, організацій Всеукраїнського значення. Заступником Міністра культури і туризму України була Ольга Бенч, заступником Міністра енергетики та електрифікації України – Зеновій Буцьо, заступником Міністра МНС – Іван Криса, депутатами Верховної Ради України – Микола Горбаль (Тернопіль), Петро Тима (Тернопіль), Петро Писарчук (Львів), Іван Гопей (Полтава), Орест Муц (Тернопіль).

Необхідно виділити діяльність творчої  інтелігенції - вихідців із Лемківщини, які вклали багато зусиль для  відродження лемківської культури і збереження ідентичності лемків:професора Ореста Чабана (кол. голова Львівського товариства), професора Івана Щербу (кол. голова СФУЛО), доцента Іллю Чулика (кол. голова Львівського товариства), професора Марію Байко (кол. заступник голови Львівського товариства), професора Ніну Байко (кол. голова Київського товариства), професора Богдана Дурняка, скульпторів Андрія і Володимира Сухорських - авторів пам’ятників Т. Шевченку, Юрія Змієборця у Львові, Софії Крушельницької у Тернополі, проекту пам’ятнику жертвам депортації у Тернополі, скульптора Володимира Ропецького (кол. голова СФУЛО та Львівської організації), різьбярів Василя Одрехівського,  Андрія Сухорського та Степана Кищака, композитора Івана Майчика, поета Василя Хомика, диригента Івана Кушніра, історика - лемкознавця Івана Красовського (кол. заступник голови Львівського твариства), Петра Когута (кол. перший голова Львівського товариства), доцента Стефанію Панцьо, професорів Володимира Бігуняка, Миколу Барну, доцента Ігора Дуду (редактор газети «Дзвони Лемківщини»), письменника Петра Сороку (кол. редактор газети «Дзвони Лемківщини»), доцента Степана Криницького (голова Івано-Франківської обласної організації), професора Петра Серняка (голова Донецької обласної організації), Степана Антоніва (голова Вінницької міської організації), професора Василя Антоніва (Москва), професора Ольгу Бенч (заступник Міністра культури України ), професора Дмитра Семака (кол. голова Закарпатської обласної організації), поета Василя Мулесу (голова Закарпатської організації), письменника Івана Козака (голова Перечинської організації), Миколу Горбаля (Народний депутат України, кол. голова Київської організації), Степана Майковича (Львів), Андрія Тавпаша (Львів), Петра Гандяка (Львів), Ларису Гойняк (Тернопіль,), Дмитра Солинка (Львів), Марію Янко (Львів), Івана Челака (Київ), Ярослава Теплого (Житомир), Богдана Дудяка (Чортків), Марію Бабічук (Чортків), Оксану Будну (Монастириська), Лідію Плахтій (Львів), Ярослава Дуду (Львів), Володимира Байсу (Дрогобич), Яніну Нечас (Борислав), Володимира Ардана (Львів), Оксану Данилів (Долина), Юрія Марканича (Брошнів), Петра Пиртея (Івано-Франківськ), Володимира Шуркала (Львів), Ярослава Козака (Львів), Михайла Шпака (Самбір), Стеллу Миронченко (Київ), Ярослава Швяглу (Львів) та інших.

         В Україні є ще багато не названих вчених – доцентів і професорів, кандидатів і докторів, визначних осіб, які є вихідцями з Лемківщини або їх нащадками. На жаль не знайшли вони нас, а ми їх. Разом  можна було б набагато більше зробити для нашого народу.

Розділ III

Якщо в питаннях розвитку та збереження  самобутньої культури, традицій, звичаїв багато дечого залежить від нас самих, то в політико-правових питаннях стосовно депортації, надання політичної оцінки подіям, прийняття відповідних законів, залежить від органів влади. Щоб прискорити вирішення цих питань, ми прийшли до висновку, що необхідно провести зустрічі з керівниками України, депутатами Верховної Ради, які були обрані від наших областей, керівниками областей, керівниками демократичних партій. Дещо нам вдалося: ми зустрілися з Міністром закордонних  справ України А. Зленком, першим заступником Голови Секреторіату Президента  Валерієм Хорошковським, Головами Державного комітету України у справах національностей та релігії Р. Челачавою, Є. Москалем, О. Саганом, з В.О. Державного секретаря Міністра юстиції України А. Зайцем, Головою Комітету Верховної Ради України, Головою Народного Руху Г. Удовенком, Головою Народної партії України Ю. Костенком, Головою партії «Наша Україна» В. Ющенком, депутатами Верховної Ради України Я. Джоджиком, І. Стойком, П. Мовчаном, М. Косівим, П. Олійником, Ю. Ключковським, В. Костецьким, О. Зайцем.

Із зустрічей ми зрозуміли :

-         враховуючи, що право на законодавчу ініціативу має Кабінет Міністрів України, нам необхідно діяти через них у підготовці проекту Закону України «Про депортацію українського населення в 1944-46,1951р.р. з Польщі»;

-         в момент, коли комуністи мають більшість у Верховні Раді України, Закон «Про депортацію» не пройде;

-         домогтися позитивної політичної оцінки депортації в 1944-46,1951р.р. буде важко;

-         Міністерство фінансів України стоїть на позиції, що переселення українського населення з Польщі було добровільним;

В 2001р. Товариство розробило проект Закону України «Про визнання депортованими осіб, примусового переселення 1944-1946р.р. з території Польщі в Україну» і передало в Державний Комітет України у справах національностей та міграцій.

     Проект Закону України був обговорений, доповнений і переданий в Міністерство юстиції України для правової експертизи. 11 лютого 2002р. Міністерство видало висновок про його відповідність  Конституції України та законів України за підписом в.о. Державного секретаря  Міністерства юстиції України від 11.02.2002р.(4).        Цей проект Закону, через політичні мотиви, Віце-Прем'єр-Міністром В. Семиноженком був повернутий.

     На вимогу громадських організацій депортованих знову була створена робоча група  при Міністерстві юстиції України для розгляду доповненого проекту Закону, але і він не пройшов.

     В 2005р. з призначенням Є. Москаля Головою Державного Комітету України в справах національностей та міграцій, який мав бажання допомогти депортованим, почалася підготовка нового тексту Закону. Він скликав нараду з представників міністерств, громадських організацій, Верховної Ради, істориків, науковців з різних університетів  щоб визначитися, чи переселення українського населення було добровільним чи примусовим? Учасники наради, крім представника Міністерства фінансів, підтвердили насильний характер переселення.

     Новий законопроект був направлений у Верховну Раду, але на жаль, не був включений у порядок роботи сесії Верховної Ради. Забракло шість голосів, як завжди, блокували комуністи та регіонали.

Ми і раніше здогадувалися, що через Кабінет Міністрів даний Закон не пройде. Довелося звертатися до різних депутатів Верховної Ради України  з метою підготовки нових законопроектів. Так були зареєстровані в Верховній Раді проекти Законів: Ю. Тимошенко, О. Турчинова, О. Білоуса, В. Тарана 12.11.2002р. під №2395, Михайла  Косіва № 6013 від 28.07.2004р., О. Зарубінського 17.02.2005р. Для обгрунтування проектів законів  у Львові проведено виїзне Комітетське слухання на тему «Політико – правова оцінка та питання законодавчого врегулювання проблем українців, примусового переселених з їхніх етнічних земель у Польщі на територію УРСР в 1944-1946 та 1951р.р.». Прийнято  позитивну ухвалу на доповідь Голови Комітету Верховної Ради України  Г. Удовенка та виступаючих.(5)

Проте нові проекти не були включені у порядок денний роботи Верховної Ради України через блокування вищезгаданих фракцій. Сподіваємося, що прийде час і справедливість настане.

     Вважаємо великим здобутком у надані нашим краянам, тих, хто народився у Польщі, «статус учасника війни». Не просто, не легко і не гладко пройшов процес надання цього статусу.

     У 1993р. був прийнятий Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Цей Закон взагалі не надавав можливостей громадянам України, які до 1944р. були громадянами інших держав, отримати соціальний захист. Майже десять років домагалися прирівняти наших краян до громадян України, які народилися на території СРСР і надати їм названий статус.

     Поданий проект Закону про внесені зміни і доповнення Народним депутатом П.Сушкевичем в 2000р. був відхилений, а також були відхилені проекти подані Народними депутатами В. Дібровою та Я. Джорджиком. Наші додаткові зустрічі з Народними депутатами Я. Джорджиком та І. Стойком, листи - прохання до Народних депутатів Ю. Тимошенко та О. Турчинова, принесли бажані результати.

     Широкого розголосу набула підготовка і відзначення 60-их роковин депортації українського населення 1944-46,1951р.р. із Польщі.

     На підставі наших листів на адресу Л. Кучми підготовлено Указ Президента України  «Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею початку виселення етнічних українців з території Польщі»(6,7), в якому враховано багато наших пропозицій. Кабінетом Міністрів України були розроблені заходи відповідно до Указу, дана вказівка всім обласним адміністраціям провести наукові конференції, вечори – пам'яті, встановити пам’ятники жертвам депортації та багато іншого. Але, як завжди, багато заходів було не виконано.

     За пропозицією Є. Москаля – голови Державного Комітету України у справах національностей, відзначення на державному рівні трагічних роковин мало відбутися у Тернополі. Тут проживає найбільше депортованого населення. Але в Кабінеті Міністрів України цю пропозицію відхилили.  Вечір  – реквієм відбувся у Києві в Національній опері України, на якому були присутні представники Міністерств та громадських організацій «Лемківщини», «Надсяння», «Холмщини» і яким не дали можливість виступити. Вечір – реквієм тривав всього 45хвилин.

     Вечори- реквієми, наукові конференції, «круглі столи» пройшли у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Рівному, Луцьку та інших містах. У Тернополі,  студенти і викладачі  Теребовлянського вищого училища культури в обласному театрі, показали театралізоване художнє дійство «Земля, розіп'ята на Хресті історії» (режисер А. Нечай).

     Тернопільська, Львівська та Івано – Франківська обласні ради завжди підтримували наші політичні вимоги до владних структур України про надання політичної оцінки подіям 1944-46,1951р.р. та прийняття відповідних Законів України.

На відзначення роковин депортації було споруджено пам’ятники, каплички, хрести, що є одночасно і свідченням присутності лемків у Україні.  Такі знаки споруджені у Чорткові, Теребовлі, Копичинцях, Бережанах, Ходачкові, Жовтневому, Збаражі, Кут-Товстому, Гутиськах, Монастириську, Микулинцях, Долині, Галичі, Самборі, Бучулах, Сусідовичах та інших містах і селах.

 2012-ий був роком відзначення 65-ої річниці акції «Вісла». В багатьох містах і селах проведені вечори – пам'яті, «круглі столи», наукові конференції. Одним із найбільших заходів була Міжнародна науково – теоретична конференція «Акція «Вісла» - завершальний етап депортації українців Польщі. Історична спадщина, суспільна свідомість», яка відбулася 29.09.2012р. у Львові (голова оргкомітету Степан Майкович) та вечір – реквієм, проведений у Тернополі спільно з Тернопільською обласною радою.

Розділ IV

Визначними подіями в житті лемків України було проведення Світових Конгресів лемків. Кожний  проведений Конгрес в Україні – це історичні події. Так I-ий Світовий Конгрес лемків проведено у Львові 8-10 жовтня 1993році, це був Установчий Конгрес, в якому взяли участь лемківські організації Америки, Канади, Польщі, України, Словаччини. Головою Світової Федерації лемків обрано професора Івана Гвозду (США). Перший Конгрес був початком відродження лемків світу. 

II-ий Конгрес лемків також відбувся у Львові 8-10.08.1997р., Головою Світової Федерації Українських Лемківських Об'єднань (СФУЛО), так була змінена назва організації лемків, обрано Теодозія Старака, одного з перших дипломатів Незалежної України. На жаль, хвороба не дала йому можливість виявити себе в громадському житті лемків, він передчасно пішов із земного життя.

III-ій Конгрес СФУЛО був одним із вагоміших, проведений 19 травня 2002р. в Києві. Головою СФУЛО обрано професора Івана Щербу. Ніколи не забудеться святковий трьохгодинний концерт лемківських мистецьких колективів на площі Незалежності.

IV-ий Конгрес СФУЛО відбувся 4-6 травня 2007р. у Львові. Головою обрано доцента України Володимира Ропецького.

Кожний конгрес супроводжувався науковими конференціями, «круглими столами» і величавими концертами з участю лемківських колективів Тернопільщини, Івано-Франківщини і Львівщини та інших регіонів України.

Роль Світових Конгресів та його керівного органу - Президії в питаннях координації діяльності лемківських організацій світу є величезною. Його діяльність змінила уявлення світової громадськості про етнографічну групу українського народу – лемків та їх самобутню культуру. На Конгресах приймалися виважені заяви, ухвали, звернення, які  підняли авторитет лемків.

Створення міжнародної організації СФУЛО та її активна позиція стали перешкодою діяльності «прорусинських організацій» та відчутний удар по «політичному русинству».

Як Конгреси, так і з'їзди лемків України проходили активно і  із великим піднесенням. Кожний з'їзд – це крок у збережені ідентичності лемків, крок у збережені нашої культурної спадщини та розширення діяльності. Активісти товариства від Луганська до Закарпаття часто виступають по радіо, телебаченню, в друкованих засобах. Сьогодні стало модно говорити про лемків та їх самобутню лемківську культуру. Створюються телефільми, молоді лемки – учні, студентська молодь, пишуть реферати про життя і діяльність лемків, вчені вибирають для наукової діяльності теми з їх історії, традицій, побуту, архітектури, різьби, мови, пісні.

Останні два з'їзди лемків України проходили у Тернополі 1-2 жовтня 2005р. та Івано- Франківську 10-11 жовтня 2009р. На  з’їздах приймалися ухвали, звернення, заяви (8). На обох з’їздах головою Товариства переобрано Олександра Венгриновича.

Всеукраїнське Товариство «Лемківщина» зробило вагомий вклад у збереженні лемків як етнографічної групи українського народу, у відродженні , збереженні культурної спадщини, у питаннях правового захисту лемків,  політичних питаннях, які викладені у наших зверненнях і вимогах до владних структур України встановити справедливість, засудити депортацію в 1944-46,1951р.р., як злочин, прийняти відповідні закони з відшкодування моральних і матеріальних збитків, надати нам право на право повернення до рідного краю.

На з'їзді у Івано –Франківську Службою зовнішньої розвідки України передано до Монастириського музею лемківської культури та побуту зброшурований рукопис книги Ю. Тарновича «Лемківщина. (Матеріальна культура)», який знаходився в їхніх архівах (9).

Нас дуже хвилює питання майбутнього, питання створення організованого життя нашої молоді, передачі надбань молодому поколінню. З  одного боку, ніби наша молодь зацікавлена у вивченні історії лемків, вникає у їх життя, є учасниками культурних заходів. На фестивалях виступають мистецькі колективи у складі яких більше половини молоді. Вони активно допомагають у підготовці фестивалів, створюють молодіжні організації, організовують поїздки на батьківщину дідів, прадідів, впорядковують занедбані цвинтарі та могили наших краян, організовують молодіжні табори. Через вік, або з особистих причин, молодіжні організації розпадаються  і знову з'являються. Є позитивні приклади діяльності молодіжних організацій у Львові, Калуші, Чорткові, Монастириську.

З другого боку, ми мусимо покращувати наші відносини з молоддю у передачі їм надбань нашого покоління так і у по лінії батьки - діти. Діти повинні знати свій рід, мову, культуру, традиції,звичаї, історію  батьківщини дідів і прадідів. У цьому випадку, наш субетнос буде жити довго.

Коротко про інші групи лемків.

Закарпаття – найзахідніша частина сучасної України, в якій живуть лемаки, русини, лемки-русини, так по - різному називають етнічну спільноту, яка близька у всіх відношеннях до лемків – русинів Словаччини та Польщі. Це підтверджується у близькій за характером культурі, традиціях, мистецтві, мові, архітектурі. Взяти хоч би дерев'яні трьохступеневі лемківські церкви в Закарпатті, які абсолютно тотожні з церквами в Словаччині та Польщі.

Слово «лем» чути чи не по всій території Закарпаття, а  воно також вживається і польськими, і словацькими лемками – русинами. Мова, пісні, одяг також подібні.

Закарпаття, одині з не багатьох регіонів України, який добре зберіг свою культурну спадщину, хоч зазнав великих втрат під час створення «єдіного совєтского народа». В 1990 – роках Закарпаття було втягнуто різними зовнішніми силами і підтримано внутрішніми не великими політичними групами у «русинський привид». В кабінетах комуністичної обласної ради почали «русинський рух», а в Москві з'явилися покровителі і ледь не на рівні наукового відкриття доказували про можливе існування русинського етносу, як четвертого слов'янського народу.  «Русинську карту» розігрували практично всі провладні групи, включно з В. Балогою, який був їх найщедрішим меценатом, коли став головою Закарпатської обласної державної адміністрації та  керівником Секретаріату Президента України.

В даний час російські «етнологи в погонах» уже відверто пишуть, що русини не четвертий слов'янський народ, а субетнос великоросів.

Без постійних зовнішніх імпульсів, які добре підживляють русинський рух, він давно би зійшов нанівець, тому що він є штучний  або кабінетний, позбавлений серйозної інтелектуальної підтримки(10).

Закарпатська обласна організація   Всеукраїнського Товариства «Лемківщина» (голова Василь Мулеса) провела 21 вересня 2012р. в Ужгороді наукову конференцію «Русини Закарпаття – хто ми?» з участю провідних вчених і дала чітку відповідь «політичним русинам», їх роль і місце в історії Закарпаття, України. Лемки  Закарпаття проводять активну діяльність, що нас дуже тішить. Вони випускають газету «Лемки Карпат», видають художню літературу, проводять «круглі столи», зустрічі з видатними особами. З метою збереження культурної спадщини лемків, організовують фестивалі, створюють лемківські мистецькі колективи. В с. Зарічево діє музей лемківської культури.

         На початку 21 століття з´явилася інформація про ще одну групу лемків, яка проживає в Україні. Це лемки, які разом із бойками були переселені в 17-18ст. в центральні регіони сьогоднішньої України на спустошені землі, надані польській шляхті королем.  Над вивченням цієї теми працює голова «Всеукраїнського фонду роду Лимичів», член Колегії Товариства Андрій Лимич. У с. Гарячківка Крижопільського району Вінницької області встановлений знак – символ переселення лемків із Карпат на Поділля. Переселення лемків у 17-18ст. вимагає наукового дослідження. Можливо, до цієї групи належать родичі Дмитра Бортнянського, видатного композитора.

10 липня 1946р. між Чехо-Словацькою Республікою і СРСР підписаний Міждержавний Договір, за яким чехи, які проживали на Волині з 19ст., повертаються додому, а словаків (лемків – русинів), переселили на Волинь. По східно – словацьких селах, в яких люди не мали жодної практичної інформації про більшовицький режим, яких висилювала робота на неродючих землях у горах, почали ходити агітатори, які обіцяли «рай».

27 січня 1947 р. із Бардієва виїхав перший транспорт із русинами. Операція переселення тривала три місяці. Зі східно-словацьких сіл виїхало 11607 русинів. Переселенці зазнали «колгоспного раю», як і депортовані лемки з Польщі. В 1966 році русини повернулися додому, яких влада ще довго не визнавала, як громадян Чехо-Словаччини.

Небагато залишилося русинів на волинській землі, асиміляція зробила свою роботу. На жаль, поки що ми не знайшли їх, а вони нас.

Мета Всеукраїнського Товариства «Лемківщина»,  лемків світу - зберегти себе в цьому світовому   вирі великих міграцій народів, зберегти лемківську самобутність.

 

 

 

Голова Всеукраїнського Товариства «Лемківщина»

О. Венгринович

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 1

Розселення евакуйованого населення по областях

Української РСР

Області

Кількість

Родин

Осіб

Тернопільська

41105

173360

Львівська

14315

56866

Волинська

6498

22346

Дрогобицька

8043

33445

Станіславська

5153

19749

Рівненська

4682

17102

Ворошиловградська

1555

6782

Сталінська

3110

12490

Харківська

1068

4557

Дніпропетровська

6205

23088

Запорізьська

9902

34242

Одеська

7234

25945

Кіровоградська

2428

10250

Миколаївська

4024

14612

Херсонська

4834

16982

Полтавська

1866

7947

Сумська

526

2116

Інші

99

230

Всього по УРСР

122454

482109

 

Про Товариство

Всеукраїнське Товариство “Лемківщина” створене 10 листопада 2001 року на З’їзді лемків України у м. Львові і зареєстроване 12 липня 2002 року у Міністерстві юстиції України, № 1811.

Товариство є всеукраїнською громадською організацією і об’єднує громадян України – лемків (русинів) – етнографічну групу українського народу та інших осіб, які визнають його Статут.

Метою Товариства є сприяння етнічному відродженню Лемківщини, дослідженню, розвитку і популяризації самобутньої культури лемків (русинів), їх традицій і звичаїв, духовності та захист спільних інтересів краян.

Наша адреса

Тернопіль, бульв.Т.Шевченка, 21

Зворотний зв'язок


Ваш Email:
Тема:
Повідомлення: